Русская розс

Але законодавчо продрозверстка, як одна з економічних заходів у системі “воєнного комунізму”, була оформлена лише 11 січня 1919 року. Правда, ще в березні 1919 року Ленін сподівався, що усе владнається, що можна буде повернутися до компромісної політики і по відношенню до селянства, і навіть по відношенню до колишніх поміщиків, яких можна буде залучити в якості фахівців і навіть допустити в комуни * (наївність або демагогічно цього припущення незрівнянні!).

Система заходів “воєнного комунізму” робила неможливими нормальні ринкові відносини. Безумовна націоналізація всієї приватної власності в містах, надзвичайні заходи боротьби зі спекуляцією і саботажем, жорстка централізація всього господарського управління за допомогою главків, натуралізація економічних зв’язків і зрівняльність натуральних виплат за обов’язкова праця - ось обстановка того часу. На жаль, завдання зміцнення власної влади в той момент ставилися вище завдань економічного відродження. Але спробуйте поставити себе на місце більшовиків тієї пори. Хіба ви вчинили б не так само? Якщо вже влада опинилася у ваших руках …

На два найважливіших негативних наслідки “воєнного комунізму” звернемо особливу увагу.

  Характерно, що в роки громадянської війни розуміння “воєнного комунізму” як тимчасовий і екстраординарної заходи не знаходило відображення ні в більшовицької, ні в опозиційній літературі. Про надзвичайності подібної політики сам В. І. Ленін став говорити лише в самому кінці 1920 року в період переходу до непу.

Я хотів би відновити справедливість в одному тонкому питанні. Чи був неп якимось “осяянням вождя”, поштовхом для якого став Кронштадский заколот (лютий - березень 1921 року)? Або Ленін і раніше думав про необхідність змінити економічну політику? Друге припущення більш точно відображає ситуацію.

Уже в жовтні 1920 року, хоча війна ще не скінчилася, Ленін висуває завдання організації правильних економічних взаємин міста й села *. У листопаді він знову підкреслює необхідність дати селянам замість хліба сіль, гас і хоча б у невеликих розмірах мануфактуру, без чого “про соціалістичне будівництво не може бути й мови” **. З грудня В. І. Ленін став проводити аналогії між господарським становищем країни навесні 1918 року і періодом завершення громадянської війни, нагадуючи, що резолюція ВЦВК від 29 квітня 1918 року, яка переносила всю увагу на господарське будівництво, не було скасовано і залишається законом ** *. Ще в листопаді 1920 року Ленін замислюється про перехід до продподатку, а 4 лютого 1921 оголошує про припинення розверстки в 13 губерніях Росії ****.

Ю. Ларін, один з керівних працівників ВРНГ, наприклад, не без марнославства зізнавався у статті, присвяченій річниці цього органу, що інший раз видавав народногосподарські декрети сам, без узгодження з Президією ВРНГ і Раднаркомом **.

Уряд дуже часто переходило хитку межу між об’єктивною необхідністю і “революційної” вседозволеністю в економіці. Але в мужності, організаційної чіпкістю, певної гнучкості і в економічному уяві діячам тієї епохи не можна відмовити.

Дуже скоро стало зрозуміло: економічний будівництво не може довго спиратися на “класову інтуїцію” і на прості марксистські схеми. Необхідно було хоч якесь теоретичне обгрунтування економічної політики. В. І. Ленін пише свою програмну роботу “Чергові завдання Радянської влади “***.

  Націоналізація промисловості, стихійно розпочата з ініціативи місцевих рад з середини листопада (за старим стилем) 1917 року, принципово відповідала ленінським розуміння соціалізму. Але в березні 1918 року більшовицька партія зміщує центр ваги економічної роботи та протиставляє старих прийомів націоналізації “методи поступового переходу” *. Націоналізація тривала, але приймала більш організований характер. Декрет від 29 червня 1918 вносив в процес націоналізації певний порядок і систему. Справа в тому, що націоналізація до цього моменту слабо поєднувалася з організацією обліку і контролю над усім тим суспільним багатством, яке опинилося в руках рад.

Програма весни 1918 року була досить стриманою. Організація “всенародного обліку та контролю” **, боротьба з “дрібнобуржуазної стихією” (евфемізм Леніна, що означав у перекладі “селянство”) в блоці з “державним капіталізмом”, використання “буржуазних спеціалістів” в народному господарстві, боротьба за дисципліну праці та нові форми змагання в праці, встановлення нових організаційно-управлінських відносин - ось основні господарські проблеми, вирішення яких призвело б до підвищення продуктивності праці в країні. Висунуті в “Чергові завдання Радянської влади”, вони знайшли законодавче відображення в декреті ВЦВК від 29 квітня 1918 року, прийнятого, до речі, в завзятій боротьбі з “лівими комуністами”.

Таким чином, навесні 1918 року держава зробила спробу здійснити перехід до нових суспільних відносин “з найбільшим … пристосуванням до існували тоді відносинам, по можливості поступово і без особливої ломки “***. Але ця програма економічної доцільності не була реалізована.

Невірно думати, що більшовицький уряд без роздумів зважився на крайні заходи. Перші нотатки Леніна про необхідність введення продовольчої розкладки відносяться до травня - червня 1918 року, коли різко загострилося продовольче становище ****.

У тому ж році в селі серед самодіяльного населення до пролетаріату належало 9,7%, бідноті - 25,9, середнякам - 61,1 і “куркулів” - 3,3 %*****.

Ось у такій країні і в неспокійну політичну обстановку треба було зберегти точки індустріальної модернізації, розвинути продуктивні сили настільки, щоб зуміти оборонятися від зовнішніх небезпек і навіть спробувати наздогнати далеко пішов по шляху індустріальної цивілізації Захід. У багатоукладної і напівзруйнованій Росії це можна було зробити, як завжди, тільки за рахунок її громадян, за рахунок соціальних незліченних жертв.

Історія економіки Росії пройшла кілька етапів, різних за довжиною в часі і істотно розрізняються за соціально-економічним змістом і напрямів економічної політики.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД (листопад 1917 - березень 1918 року) за ступенем насиченості соціально-економічними перетвореннями не має аналогів. Радянська влада відносно легко і швидко перемогла по всій країні. Головний історичний питання економіки Росії - аграрний - вирішувалося в буржуазно-демократичному дусі. Був прийнятий есерівський варіант Декрету про землю (25 жовтня 1917 року) з зрівняльним землекористуванням соціалізованої землі. На жаль, довго протриматися на буржуазно-демократичному етапі в селі не вдалося. Загострилася продовольча питання, відрізані контрреволюцією від Радянської республіки самі хлібні райони країни, хвиля селянських заколотів, з одного боку, ексцеси пролетарського тиску на середнє селянство, на кооперацію, нехтування місцевих рад потребами повсякденного господарського життя селянства - з іншого, привели до того, що влітку 1918 року і в селі почалася, так би мовити, “Жовтнева революція”, зовнішнім проявом якої стали підміна соціалізації землі її націоналізацією та створення в червні 1918 року комітетів бідноти. Компроміс з селом був зруйнований.

Одночасно створювалися нові органи управління економікою. Нові організаційні форми створювалися з неймовірною швидкістю, але при цьому забувалася необхідність використовувати вже існуючі перехідні форми відносин і відповідні їм інститути. Так, спочатку радянська влада не припускала масової націоналізації приватної власності. Саме тому 14 (27) листопада 1917 року був введений робітничий контроль. Але це компромісне міра виявилася неефективною в обстановці цілковитої господарської анархії. Тоді нова влада організувала центральний орган державного управління народним господарством: 5 (18) грудня 1917 року було утворено ВРНГ. Освіта ВРНГ Ленін пов’язував з “дійсним створенням єдиного господарського плану” *, що було на той час абстрактної, суто розумової установкою.

Економіко-організаційне творчість перших керівників господарського “фронту” було рясним, декрети видавалися без особливого плану, “класова інтуїція” багато в чому заміняла теоретичні розробки, яких просто не було.

Не приховував Ленін і того, що саме конкретна соціально-політична ситуація в даному місці в даний час штовхнула його і його партію до взяття влади, до вигнання класових супротивників, до організації Радянської держави з тим, щоб потім на цій базі почати наздоганяти інші народи.

Але ця гонка була вкрай важкою справою. По-перше, готівку продуктивні сили були “не на ходу”, не функціонували багато промислових підприємств, залізниці. До літа 1918 року було закрито 37% промислових підприємств в 33 губерніях, в країні залишалося всього 15 млн. пудів хліба, насувався голод. По-друге, - і це особливо важливо для всієї нашої історії - пролетарська революція відбулася в селянській країні, як не парадоксально звучить саме поєднання цих слів. В 1913 році працівники в Росії становили 14,6% самодіяльного населення, а селяни (без сільської буржуазії) - 66,7% **. Саме селянство було неоднорідним. Влітку 1918 року сам В.І. Ленін вважав з 15 млн. селянських господарств - 10 млн. бідняцькими, близько трьох мільйонів середняцьким. “Куркульські” господарства становили 13,5% або близько 2 млн. господарств ***. Підкреслимо важливий момент: у перші роки Радянської влади процес “оселянення” населення продовжувався. У 1924 році в країні залишалося 10,4% робітників, частка селян піднялася (без “куркулів”) до 76,7 %****.

Ставлення більшовиків до ринкових категоріях - приклад метафізичних підходів до дійсності, не дивлячись на те, що марксисти завжди хизувалися своєю діалектичністю. Будь-марксист знав, що капіталізм розвинувся як лад загально-товарний, що товар є “економічної клітинкою” буржуазного суспільства. Але, розуміючи це, марксисти дуже часто робили висновок, помилковий навіть з точки зору формальної (не кажучи вже про діалектичної) логіки: якщо ми знищуємо капіталізм, значить ми знищуємо товар. У результаті, замість того, щоб взяти на озброєння товарно-грошові відносини як форму економічного зв’язку, тисячоліттями формувалася в людських суспільствах на різних ступенях розвитку цивілізації, в Росії спробували знищити цю форму зв’язку до того, як розвинулися інші форми, гіпотетично мислимі в марксистській теорії - безпосередньо громадські та планомірні. Товарно-грошові відносини відкидалися скоріше на деяких етичних підставах як “нечисте” Спадщина капіталізму. У цій точці зору - дуже багато безпосередньо від К. Маркса, шаленого ворога ринку, вартості та грошей. Діалектика Маркс бачив, що ринок не тільки роз’єднує людей, але й об’єднує їх *. Але там, де Маркс спостерігав єдність і боротьбу протилежностей, він завжди більше цікавився боротьбою, а не єдністю. Такого роду “спеціалізація” і породила заперечення вартісних зв’язків в соціалістичному суспільстві. А російські марксисти з задоволенням вхопилися за цю думку. У країні, де ринкові зв’язку ніколи не були загальними, де і капіталістичні відносини були нерозвиненими, заперечення товарно-грошових відносин стає зрозумілим і природним.

Ми не будемо зараз дискутувати з приводу того, чи можливі взагалі так звані “безпосередньо суспільні” відносини. Нам в даному випадку достатня констатація того, що більшовики руйнували старі форми до того, як створювали нові. Звідси - перманентна неефективність радянської економіки.

  Віддамо належне більшовикам: із завданням вони справилися блискуче, роблячи з Росією, в залежності від ситуації, що хотіли. І - скажімо відверто - робили таким чином, що більшість громадян радянської Росії вірило, що так і треба робити.

Втім свій прагматизм Ленін не дуже-то і приховував: “Нам наші противники не раз говорили, що ми робимо безрозсудне справу насадження соціалізму в недостатньо культурній країні. Але вони помилилися в тому, що ми почали не з того кінця, як належало за теорії ( всяких педантів *), і що у нас політичний і соціальний переворот виявився попередником того культурного перевороту, тієї культурної революції, перед обличчям якої ми все-таки тепер стоїмо “*.

Позначався своєрідний класовий снобізм, що вимагає відмови від усього “капіталістичного”. У перші ж місяці існування Радянської влади відносини держави і кооперативів різко загострилися. Окремі кооперативи закривалися і націоналізувати, а тим часом місцеві Ради без старого кооперативного апарату не могли впоратися з розподілом навіть мізерного запасу продуктів. Лише навесні 1918 року відношення до кооперативам було перегляді але: 10 квітня 1918 року був прийнятий декрет, який означав по суті компроміс з “буржуазними” кооператорами. Восени 1918 року кооперативи денаціоналізувала і їм поверталося всі раніше вилучене майно. Але навряд кооперативи стали відходити, як в березні 1919 року почався процес жорсткої централізації усіх кооперативних організацій та їх підпорядкування державі. Лише Х з’їзд партії більшовиків у 1921 році відновив самостійність кооперативів але кооперативний ренесанс у роки непу був теж недовгий. Колективізація кінця 20-х - початку 30-х років звела нанівець кооперативну власність. Такого роду зигзаги політики в короткий історичний період показують, що більшовики довго не було чіткої програмної спрямованості з цього питання, а політичні рішення приймалися виключно з прагматичних швидкоплинних цілей.

Ми побачили, таким чином, що марксисти-практики досить вільно обходилися з вченням засновника. Але є ще один сюжет, який повинен бути освітлений для того, щоб зрозуміти: Маркса теж є в чому дорікнути. Є у Маркса одна ідея, застосувавши яку на практиці, його російські послідовники перетворили країну з потенційно багатої в перманентно бідну: це ідея про необхідність ліквідації товарноденежних відносин. Зробимо застереження: розвиток товарно-грошових відносин при збереженні нетоварного форм господарювання в попередні історичні періоди не зробило Росію ні процвітаючої, ні європейської. Можливо, що саме ця обставина призвела більшовиків до думки, що вартісні зв’язки і відносини можуть бути ліквідовані безболісно для російської економіки.

Отже, звернемося ще до одного “спадщину”, яке дісталося російському пролетаріату від попереднього ладу, до товарного типу організації суспільного виробництва та відповідної йому системі товарно-грошових відносин.

Власність перестає бути чужою робочого власністю.

  У кооперативної фабриці працю з нагляду втрачає свій антагоністичний характер, тому що керуючий оплачується робітниками, а не є по відношенню до них представником “чужого” капіталу *. Кооперативна власність, що здається в умовах капіталізму стороннім тілом, являє собою об’єкт конкурентного тиску і сучасних корпорацій. Але живучість і розумність (в гегелівському сенсі) кооперативних підприємств виявилася дуже високою. У наш час в кооперативах західних країн складаються мільйони трудящих **. Кооперативна власність як не можна більш відповідала і артільному духу російських трудящих. О. А. Платонов виявив, що “в Росії вперше у світі зафіксовано факти робочого самоврядування на підприємствах. Одне з відомих, але не самих древніх, свідоцтв відноситься до 1803 році, коли на Красносельський паперовій фабриці поблизу Петербурга робочі уклали з власником договір, за якому фабрика протягом довгого терміну перебувала в управлінні самих робітників “***. Товариський поспіль цехів або ділянок - досить поширене явище в Росії кінця XIX століття. І знову ми змушені констатувати, що російський пролетаріат, одержавши таке прекрасне спадщину, не зміг розпорядитися ним розумно, відповідно до вчення Маркса.

Маркс передбачав можливість і необхідність націоналізації банків, але він ніде не писав про можливість націоналізації вкладів. Констатуємо в цьому місці, залишивши поки що осторонь з’ясування причин, що люди, які називали себе марксистами, прийшовши до влади, не стали прислухатися до думки вчителя. У радянські часи кредитна система виродилася в кінцевому рахунку до державного органу з емісії та розподілу грошових знаків, часто не підкріплених товарними потоками. В інших “комуністичних” країнах справа доходила до фізичного знищення грошей і банків. Ні в одному тексті Маркса не можна знайти рекомендацій подібного роду дій.

  Процес цей дуже складний і тривалий. Російські революціонери поквапилися відкинути корисну для соціалізму форму разом з капіталістичним змістом. Хоча сам же Ленін (знов-таки в теорії) писав, що більшовики повинні взяти цей формальний “апарат” готовим у капіталізму, відсікти тільки те, що знівечено капіталом, демократизувати ці форми *. Нічого подібного на практиці не було зроблено.

  Маркс уважно розглядає поширене у західному світі явище кооперативної власності. Особливо цікавлять Маркса кооперативні фабрики. В них робітники вже не відносяться до засобів виробництва як до чужої їм силі.

Адже “людство ставить себе завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, тому що при ближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови її рішення вже є в наявності, або, принаймні, знаходяться в процесі становлення” **.

І марксистам, і критикам Маркса (зрозуміло, тим, хто його читав) добре відомо, що він, досліджуючи капіталізм досконалої конкуренції в період, коли буржуазному свідомості ніщо не віщувало прийдешніх неприємностей для системи, побачив у різноманітних відносинах капіталістичного базису такі “міни”, які показали спочатку конфліктне стан способу виробництва.

  Він прямо називає кредитну систему “перехідною формою до нового способу виробництва “***, оскільки позичковий капіталіст розпоряджається суспільним, а не власним капіталом. Тим більше не є власником позикового капіталу особа, яка використовує його. Приватний характер капіталу, таким чином, “знімається” вже при капіталізмі, що може стати причиною прогнозу його, капіталу, знищення. Маркс вельми оптимістичний з приводу поведінки майбутніх пролетарських вождів і вважає, що “кредитна система послужить потужним важелем під час переходу від капіталістичного способу виробництва до способу виробництва асоційованого праці”, адже в банківській системі дана “форма громадського рахівництва і розподілу засобів виробництва у суспільному масштабі, але тільки форма “****.

Тільки якщо робітничий клас буде врятований від голодної смерті, можна буде відновити зруйноване господарство. Ленін вважав “безсовісною політичною демагогією” розмови про рівність трудящих взагалі, якщо 60 селян мають надлишки продовольства, а 10 робочих голодують. Тут треба говорити про “безумовної обов’язки 60-ти селян підкоритися рішенню робітників і дати їм, хоча б навіть в позику дати, надлишки хліба “***. Легко побачити, що в даному випадку, виступаючи проти “демагогії”, Ленін сам демагогічно говорив про “позику”. Втім, неповернення боргів - норма для Росії ще з давніх дореволюційних часів ****.

По-друге, нова влада успадковує певні виробничі відносини, що виникли зовсім недавно в старій соціально-економічній системі. Сам К. Маркс під матеріальними передумовами соціалізму розумів не тільки продуктивні сили, але і весь спосіб виробництва, тобто продуктивні сили в певній суспільній формі. К. Маркс писав, що “якби в цьому суспільстві, як воно є, не були в наявності у прихованому вигляді матеріальні умови виробництва і відповідні їм відносини спілкування, необхідні для безкласового суспільства, то всі спроби вибуху були б донкіхотство “***** . Звернемо увагу на те, що тут мова йде не тільки про матеріальні умови, а й про відносини спілкування.

Строго кажучи, у момент здійснення політичної революції пролетаріат успадковує всю систему виробничих відносин попереднього суспільства (назвемо його капіталістичним, хоча для Росії, як ми з’ясували, це неточно). Але з першого дня свого існування як панівного класу пролетаріат починає свідоме інвентаризацію цієї спадщини. Перш за все знищується соціальна основа відносин експлуатації, який (в концепції соціалістів) є приватна власність великого капіталу на найважливіші засоби виробництва. Але бурити велику приватну власність, пролетаріат не повинен знищувати всю систему виробничих відносин. Подивимося, що з цього приводу говорив сам В. І. Ленін: “Відмінність соціалістичної революції від буржуазної полягає саме в тому, що в другому випадку є готові форми капіталістичних відносин, а Радянська влада - пролетарська - цих готових відносин не одержує, якщо не брати найрозвиненіших форм капіталізму, які, по суті, охопили невеликі верхівки промисловості і зовсім мало ще торкнулися землеробство “*. Вчитаймося уважно і побачимо, що коли Ленін виступає з теоретичних позицій, він визнає, що в “невеликих верхівках промисловості” і навіть де-не-де в землеробстві все-таки з’являються “готові форми” якихось відносин, які вже в усякому разі не капіталістичні . За Марксом, саме завдання соціалістичної перебудови суспільства виникає тому, що вже в умовах капіталізму можна спостерігати прообрази майбутніх відносин.