Русская розс

Лише деякі змогли “знайти себе” в нових умовах: хто-то в бізнесі, а хтось - у кримінальних структурах. Більшість же громадян Росії відчули себе покинутими, осиротілими і розгубилися, залишившись один на один з різноманітними соціальними проблемами. Найбільше росіян бентежить платність соціально важливих послуг. Справа в тому, що “реформа” в цій сфері вже відбулася, а реформа в сфері оплати праці - ще ні. От і зник дефіцит послуг. Але придбати їх можуть не всі. Те, що Дж. М. Кейнс називав “ефективним попитом”, судячи з усього, з’явиться в Росії не скоро.

Ці та багато інших негативні результати реформ можуть привести до того, що слабкі паростки ринкових відносин згниють не розвинулася і в черговий раз приведуть до контрреформами.

Характерно, що подібні результати ринкового реформування теж не нові в нашій історії. Якщо розглянути ретроспективно реформи більш ранніх історичних періодів, то легко помітити, що жодна з них не дала стабільних соціальних результатів. Будь це нова економічна політика двадцятих років нашого століття, реформи, пов’язані з іменами П. Столипіна та С. Вітте і навіть найбільш радикальні реформи Олександра II.

У цьому-то пункті і виникає дуже актуальна дослідницька завдання: розібратися з питанням про те, чому ні одна ринкова реформа в історії Росії не була доведена до свого логічного кінця, чому Росія так і не змогла увійти повноправним членом у сім’ю європейських народів, що живуть в розвинених ринкових системах.

Дозволю собі версію, що пояснює на гіпотетичному рівні цей російський феномен.

А потім, при соціалізмі немає і не може бути безробіття. Таким чином, якщо ти працюєш добре, - у тебе відбирають, якщо ж ти працюєш погано, збитково, - тобі дають. У результаті нікому не хочеться працювати. Що стосується заробітків окремих працівників, то і тут держава за допомогою тарифів і нормативів ретельно стежила за тим, щоб відмінності були не дуже великі, бо “соціалізм є рівність”. (А повна рівність, додав би я, - це кінець розвитку, “теплова смерть”, як кажуть в термодинаміки.

  Тепер немає прихильності до свого соціального прошарку або класу. Тисячі робітників і осіб інтелектуальної праці стали дрібними, середніми і навіть великими підприємцями *, селяни стають фермерами, а підприємці і фермери - розорити люмпенами. І це добре, це веде до динамічності соціального життя, видуває запах затхлості з нашого загального будинку. Правда, ця свобода пересування має і сьогодні сильні обмеження, але вони у меншій мірі носять тепер соціально-політичний, професійний, класовий чи національний характер, а мають все більше грошово-фінансове утримання.

  Це особливо важливо для ринку, тому що тільки в конкурентному середовищі ціни набувають еластичність, не тільки ростуть, але і падають. Це чудова властивість конкуренції можна спостерігати на ринку продовольчих товарів, на житловому ринку і навіть на ринку праці.

  За даними американських економістів Л. Дойяла і Я. Гауге, ще в середині 80-х років середній дохід верхніх 5% населення ставився до середнього доходу нижчих 5%: Не дарма один з теоретиків Соцінтерну, І. Штрассер, називав США “слаборозвиненим державою добробуту “***. На тлі Швеції вони так і виглядають. А як йдуть справи у нас? За моїми розрахунками, п’ятивідсоткові групи в 1996 році співвідносилися в Росії як 26: 1. От уже за яким параметром ми досягли європейського рівня … XVIII століття!

  З багатовікової патерналістської системи російські громадяни були кинуті в незвичну середу індивідуалізму і егоїзму, в систему, при якій гасло “Людина, рятуй себе сам” набуває несподівано зловісного значення.

З моменту приходу до влади в 1985 році М. С. Горбачова про ринок заговорили знову. Сили російського підприємництва проривалися назовні через дозволені орендні відносини, кооперативи, індивідуально-сімейну трудову діяльність.

У серпні 1991 року деякими лідерами компартії та уряду СРСР була здійснена спроба державного перевороту (спрямована скоріше проти Горбачова, ніж проти держави) Путч не вдався, але став “останньою краплею”: спочатку Б. Н. Єльцин - давній недруг Горбачова, демонстративно і не без артистизму призупинив діяльність Комуністичної партії, а 8 грудня 1991 президенти Росії, Білорусії та України несподівано для всіх денонсували договір про утворення СРСР. Через чотири дні Верховної Ради Української РСР ратифікував “договір трьох”. Це був кінець. І це був початок.

Росії більше нічого не заважало перейти до рішучого ринкового реформування країни.

У 1992 році так чи інакше (швидше за невдало, ніж вдало) в нашій економіці справді розпочалися ринкові зрушення.

  У наш час не можна бути в чому-небудь упевненим *, але хочеться вірити в те, що назад, до ображає людську гідність черг і талонами, повернення не буде **. Парадокс насиченості споживчого ринку полягає в тому, що за наявності економічного зростання (на новому економічному жаргоні цей період називається “застоєм”) громадяни Росії перманентно відчували дефіцит яких-небудь благ. Тепер же, при тривалої депресії (відому як “перебудовою “***),- ринок повний. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти: в нашій країні різко впав платоспроможний попит. І все одно - приємно бачити сучасні магазини, в яких іноді навіть добре обслуговують.

  Справді, якщо підприємство працювало добре, прибуток у нього все одно забирала держава. Адже і теоретично, і практично, оскільки держава була власником усіх факторів виробництва і суб’єктом, що встановлює ціни, остільки, за визначенням, весь прибуток належала власнику. А вже держава сама вирішувала залишати чи не залишати прибуток підприємству, а якщо залишати, то яку частку. Якщо ж підприємство працювало погано, або ж вона була “планово збитковим” (був і такий термін в радянські часи), то кошти для відтворювального процесу йому знову ж таки виділяла держава: не можна ж було закривати підприємство, якщо його продукція випускається за плановим завданням, а значить “необхідна суспільству”.

Адже навіть у радянські часи в пошуках виходу з частих кризових ситуацій комуністичні лідери, всупереч неринковою марксистської доктрини, зверталися саме до ринкових перетворень.

Характерно, що і науково-технічний прогрес, і освоєння космічного простору, що призвело в 1961 році до польоту Ю. О. Гагаріна, і розвиток енергетики та важкої промисловості здійснювалися тим же способом. Результати, якщо розглядати їх з “візантійської” точки зору, були чудовими: СРСР став другим великою промисловою державою світу після США, що володіє потужним виробничим та науково-технічним потенціалом, ядерною зброєю і, здавалося б, безмежні природними та людськими ресурсами. Але занепокоєння з приводу обмеженості ресурсів все ж ні-ні, та й проявлялося в політичних і наукових колах. Партійне і державне керівництво намагалося знайти способи, що збуджують виробничу інтенсифікацію.

Спочатку всі надії були пов’язані з управлінською реформою. Вона почалася в 1957 році і була проведена з більшовицькою рішучістю. Держава перейшла від галузевого - до територіального принципу управління та макроекономічного планування.

Позитивний ефект цієї реформи був швидко вичерпаний, а коли її ініціатор Н С Хрущов зійшов з політичної арени, то нове керівництво країни швидко відновило галузевий принцип і спробувала реформувати економіку тепер уже в явно ринковому напрямку нині живі “середнє” покоління російських громадян ще пам’ятає “косигінскіе “* реформи середини 60-х років, що дали вспишкообразний результат і заглухлу вже до початку 70-х. Суть цих реформ зводилася до розвитку господарського розрахунку на державних підприємствах Число планових показників, що спускаються підприємству, було різко скорочено, а головним показником ставав обсяг реалізованої продукції, що було явно ринковим моментом в проекті реформ (до 1965 року головним показником державного плану для підприємства був обсяг виробленої валової продукції).

Кілька розширювалися економічні права підприємств, вони отримували певну самостійність у розвитку горизонтальних зв’язків із суміжниками і споживачами Особливі надії покладалися на те, що за рахунок прибутку на підприємствах створювалися так звані фонди економічного стимулювання фонд матеріального заохочення, фонд соціально-культурних заходів і житлового будівництва і фонд розвитку виробництва Поняття окупності, рентабельності, матеріальної зацікавленості, матеріальної відповідальності входили в побут і лексику російських господарників і політиків Природно, що ціни на продукцію всіх підприємств переглядалися таким чином, щоб підприємству була забезпечена прибуток ** “Косигінскіе” реформи дали короткочасний позитивний результат. В усякому разі, восьма п’ятирічка (1966-1970) була за результатами кращої за всю повоєнну історію радянської економіки Але вже в наступному п’ятиріччі весь ринковий запал унялся темпи зростання стали різко падати * (табл.

В результаті, з початку 80-х років громадяни нашої країни почали відчувати на собі серйозні соціальні труднощі: талони розподіл продуктів, виснажливі черги за товарами повсякденного попиту, цілковите розлад державних фінансів.

Ідеї госпрозрахунку і комерційної самостійності, наміри розвивати кооперативну власність в Радянській Росії, до яких прийшов В. І. Ленін в останні роки життя, так і не були реалізовані.

Раз сформувавшись, надцентралізація виявилася вельми інерційної і каменеющей системою. У результаті з’явилося декілька вкрай небажаних наслідків, з найбільшою повнотою що виявилися ще в середині 70-х років: Погляньмо ще раз на модель 2. Щоб вона стояла більше 60 років, її повинні були підтримувати потужні політичні, ідеологічні і репресивні підпірки (які при цьому називалися правоохоронними органами). Коли в середині 80-х років, не впоравшись з махиною насуваються проблем, самі центральна влада країни стали демонтувати одне за одним спочатку ідеологічні, потім політичні, і, нарешті, репресивні підпірки, “пірамідальна економіка” не спокійно лягла на бік, щоб у майбутньому встати на “законне” підстава, не стала перебудовуватися, не показала свою здатність до дійсного реформування. Вона просто звалилася.

Реформатори 90-х років знали попередній досвід. І зробили ще одну спробу.

Немає сьогодні особливого сенсу в тому, щоб обговорювати вірність чи невірність стратегії переходу до ринкової економіки. Незалежно від того, що існують різні точки зору на майбутнє Росії, приймемо за аксіому, що наша велика, а тому інерційна країна йде саме до ринкової економіки.

Це не перша спроба ринкового реформування країни в післявоєнний період.

Це і породжувало надцентралізація рішень.

Свою роль зіграла та обставина, що в нашій країні дуже вузький був шар інженерно-технічної та управлінської інтелігенції. У це важко повірити, але ще до початку третьої п’ятирічки в промисловості працювало всього 24,2 тисячі інженерів і техніків із спеціальною освітою, що становило 0,9% до загального числа працюючих **. Зрозуміло, що найкращі інженерні та керівні кадри в умовах розгорнутої індустріалізації вимушено зосереджувалися в центральних наркоматах і відомствах. На місцях діяв інститут висуванців з робітників і партійних функціонерів. Це були мужні люди, віддані справі соціальні новатори, але для керування великим індустріальним виробництвом цього було мало. Природно, що керівники підприємств і будов і працівники центральних апаратів управління підтримували один з одним постійний оперативний зв’язок. Центр контролював каж дий крок новоявлених управлінців, які, у свою чергу, не ризикували приймати самостійних техніко-технологічних та економічних рішень. У результаті централізація ще більше ускладнювалася, здобувала непробивну інерційність. До того ж фізичне знищення частини кращих науково-технічних сил у роки репресій зробило неможливою будь-яку іншу ситуацію.

Жорстка централізація була освячена ідеологічно: серед керівників більшовицької партії і держави довгий час залишалося панівним уявлення про соціалістичну економіці як про єдину фабриці, керованої з єдиного центру.

Тут величезна армія господарюючих суб’єктів, але з обмеженими функціями. Тут більше свободи для альтернативних рішень. Помилки відображаються безпосередньо лише на долі окремого підприємства, зачіпаючи макроекономіку найчастіше у вигляді слабких збурень, якщо, звичайно, окреме підприємство не є монополістом у виробництві того або іншого продукту. У цій сфері набагато більше можливостей самоврядування, господарського розрахунку, самостійності горизонтальних зв’язків, ініціативного рішення різноманітних техніко-технологічних, асортиментних, номенклатурних питань, колективно-групових соціальних проблем.

У бажаному варіанті кожен суб’єкт господарювання робить свою справу, свідомо маніпулюючи своїм об’єктом властивими цій сфері інструментами та методами. Кожне нижчестоящої господарюючі ланка, з одного боку, набуває більшу свободу дій, бо чим нижче воно розташоване в багатошарової піраміді, тим менше ступінь ризику від невірних рішень його суб’єкта, а з іншого боку - ця свобода обмежена необхідністю реалізувати стратегічні й тактичні цілі, поставлені ” зверху “. Чим вище господарське ланка, тим ризикованіше для всього суспільства його рішення, тим обачнішими повинен бути суб’єкт, тим менше свободи альтернативних рішень, з одного боку, бо рішення не можуть не враховувати все різноманіття суспільних інтересів, і в той же час тим більш незалежним, а отже , відповідальніше, повинні бути ці рішення, з іншого боку.

Такою малювалася суперечлива, але оптимальна піраміда господарювання в її бажаному варіанті.

Тепер поглянемо на реально існуючу піраміду, що зображена в моделі 2. Вона виявляється перевернутої вниз головою і стоїть на досить хисткому вістря. Історично склалося так, що верхні ешелони господарської влади все більше і більше зосереджували у своїх руках не тільки стратегічні, а й тактичні й навіть оперативні рішення. Відомі приклади зовсім недавнього минулого, коли на вищих щаблях політичного і економічного керівництва нашої країни приймалися рішення навіть по асортиментним питань *.

Розберемося в причинах, які призвели до формування жорстко централізованої і бюрократизовані системи господарювання в нашій країні.

Це все той же селянський фон, на якому формувалися органи пролетарської господарської влади. Селяни з їх мікроекономічним мисленням завжди були досить індиферентні до проблем макроекономічного властивості, якщо вони не стосувалися їх безпосередньо. Тут знову ж таки не потрібно моралізувати, а слід просто констатувати факт, підкреслити лише об’єктивну сторону положення дрібних господарів.

У нашій країні історично складалося занадто багато екстремальних ситуацій, які вимагали миттєвої мобілізації обмежених ресурсів для вирішення надзвичайних завдань.

Розглянемо дві моделі субординованого господарювання (табл.17). Модель 1 відображає ту картину, яку хотіли створити керівники радянської держави. Модель 2, судячи з усього, більш реалістично відображає те, що дійсно вийшло в практиці макроекономічного господарювання.

Припустимо, що вся система господарювання має тришарову структуру (в реальному житті верств було набагато більше). Верхній шар - це сфера стратегічного господарювання. У моделі 1 вона займає невелику за обсягом верхівку піраміди. Тут вирішуються деякі, але стратегічної значущості макроекономічні довгострокові завдання. Відповідно, господарюючих та керуючих осіб тут небагато. Але ці люди - суперпрофесіонали, господарська еліта, зодягнена величезною владою, а й величезною відповідальністю. Це люди, які розуміють, що кожне правильне господарське рішення відразу ж відіб’ється благими наслідками на всьому суспільстві, а кожна помилка може призвести до громадськими нещастями. В умовах демократичної правової держави за помилки відповідає той, хто їх робить, тому в сферу стратегічного господарювання потрапляють не просто кваліфіковані, але й дуже мужні люди (Нагадаю, що мова йде про бажаною, а не реально існуючої моделі.

Середній шар - це сфера тактичного господарювання. Тут більше управлінських і господарських функцій, відповідно і більше господарюючих суб’єктів. Тут приймаються середньострокові рішення галузевого або локально-територіального рівня. Сфера впливу суб’єктів досить широка, але вже, ніж на верхньому рівні. Їх рішення позначаються на всьому народному господарстві, але не безпосередньо, а опосередковано, через галузь або територію.

Нарешті, третій шар, що займає нижній поверх в основі піраміди, - це сфера оперативного господарювання * на рівні первинних осередків.

Навряд чи хто з селянської маси звернув увагу на той загрозливий факт, що в 1925 році, коли в селі, здавалося б, розкріпачили непманських сили, керівництво в повний голос заговорило про необхідність прискореної індустріалізації країни. І тут же на практиці постало питання про заощадження. Поки троцькісти сперечалися з бухарінцями про те, де взяти кошти для інвестицій, Сталін прислухався і чекав. Коли ж він зрозумів, що авторитет його зміцнився, а в народі з’явилася віра в його непогрішимість, він прийняв рішення: єдиним постачальником накопичень і робочої сили для промисловості може бути тільки селянство. Країні потрібна велика індустрія та оборона, а раз так, то абстрактні гуманістичні цілі соціалізму можуть почекати. Втім, навіть у теоретичних роботах про гуманізм соціалістичного ладу Сталін писав з явним небажанням. Не в цьому він бачив основну мету своєї діяльності.

Сталінізм переміг. Опозиційні сили, стравленние Сталіним один з одним, не змогли чинити опору. Влада покірливо була віддана Сталіну, а він її, не вагаючись, взяв.

Не менш вражаючими були підсумки другої п’ятирічки. Побудовано 4500 нових підприємств промисловості. Зростання промислової продукції - в 2 рази. Питома вага промисловості у ВНП - 77%. Частка важкої промисловості збільшилася до 58%. У колгоспах - 93% селян і 99% посівних площ.

За дві п’ятирічки створені нові для Росії галузі, оснащені сучасною досить для того часу технікою, - автомобілебудівна, тракторна, нафтохімічна, авіаційна.

От би зупинитися на цьому місці, показав чудові переваги державного соціалізму, та ще нагадавши, що західний світ у цей період був вражений “великою депресією” 1929-1933 років. Але ми вже говорили, що економіст не може розглядати абсолютні результати без співвідношення їх з витратами.

Відповідаючи на ці питання, мимоволі згадуєш підсумки великих перетворень Петра I і не менш великих його попередників. Наведу лише декілька фактів у хронологічній послідовності.

  Заборонені звільнення і переходи з одного місця роботи на інше з ініціативи самих працівників. Чим не при-Пісний XVIII століття!

На двадцятому році Радянської влади трудящі, особливо робітники, все ще жили надіями на майбутнє. Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, всі інші інтереси, крім єдиного інтересу - порятунку Батьківщини, відсунулися на другий план. Досвід перших п’ятирічок - миттєвої мобілізації ресурсів у потрібний час і в потрібному місці - допоміг під час війни. Країна і народ витримали трагічний іспит. І разом з країною цей іспит витримав лад, який був у ній створено.

Демагогія з приводу того, що наші воїни захищали Батьківщину, а не збудуєш нічого не пояснює. У такому випадку “почуття батьківщини” зменшується до рівня інстинктів. Нехай цей лад не був справжнім соціалізмом (назвемо його м’якше - радянським варіантом соціалізму, державним соціалізмом), але він влаштовував громадян нашої країни, і саме його народ захистив у сутичці з фашизмом.

Але таке пірамідальне побудова системи неправильно відображає реалії російської економіки в 30-80-х роках *.

Цей селянин піде за тим уособленням “вождизму”, який, схоже, впевнений у своїй правоті, не жахається, “успішно” перемагає, а потім і знищує одного за одним своїх супротивників зліва і справа. Звідси недалеко до висновку, що “вождь” і є самий “правильний” і самий міцний правитель. Він не загрожує експропріацією землі як троцькістські прихильники “первинного соціалістичного нагромадження”. Ні, каже він, Троцький не прав, ми не будемо віднімати землю у селян, ми будемо селян кооперувати. Він не підтримує куркулів, як бухарінцями. Ні, каже він, Бухарін не правий, ми не будемо працювати на куркулів, ми, навпаки, знищимо куркулів як клас. І взагалі, якщо ви підете за мною, жити стане краще і веселіше.

Якщо сьогодні вченим не завжди вдається розібратися у всіх перипетіях ідейно-політичної боротьби кінця 20-х - початку 30-х років, то селянинові тих років це було важко зробити подвійно. Адже всі великі діячі більшовицької партії виступали “за народ” і “за соціалізм”, але одна з них завжди якось опинявся правильним борцем за справедливість, а інші - сходили зі сцени з клеймом ворогів. Цей-то зовнішній політичний результат і збивав з пантелику основну частину населення країни - середнє селянство. І хоча невідомо, куди він приведе, але йому, “вождю”, хотілося довірити свою долю, а разом з нею і турботу про стабільність держави і народного господарства.

Хто ж знав, що всі ці програмні установки періоду колхозізаціі обернуться такими лихами, які не могли мати місце навіть під час воєн.