Русская розс

Судебник 1550 встановив, що діти холопа, які народилися до того часу, як їх батько вступив в рабський стан, - вільні. Той же Судебник знищив рабство за борги, що в 1560 році було роз’яснено ще в тому сенсі, що неспроможним боржникам заборонено було вступати в холопи, навіть якщо б вони самі того побажали. У 1556 році, і долю став обмеженим джерелом холопства: з цього часу полонені могли ставати лише довічними холопами. Нарешті в 1597 році продаж в повні холопи була ускладнена в досить значній мірі особливими формальностями. Спеціальні перешкоди ставило законодавство того часу вступу в невільне стан службових людей. До кінця XVII століття повні холопи вже перестали бути абсолютно безправними і неправомочними людьми. Холопи вже користувалися землею, обробляли її, набували своєю працею майно, виникло поняття про власність, що належить невільного людині. Звідси стали можливі цивільні угоди, які укладаються з холопами навіть їх власними панами. Від XVI століття до нас дійшли документи, що свідчать, наприклад, про позики, що робилися холопами у панів, причому в забезпечення позики холоп, як і будь-який вільна людина, давав “запис”. Були також випадки, коли холоп, не виходячи на волю, отримував від пана землю і володів нею на праві повної власності.

Тут треба відповісти на одне делікатне питання, не тільки цікавий для дослідників-економістів, а й зачіпають національні почуття читачів. Наскільки сильно було іноземний вплив на формування класу землевласників? Чи були російські поневолені іноземними завойовниками, які створили якусь феодалоподобную систему в економічному і політичному устрої Русі та Росії. Питання не пусте і для Європи.

Зазвичай наводиться класичний приклад феодалізму - Франкське держава, де дійсно на місці рабовласницької Галлії з’явилася феодальна імперія Карла. При цьому, коли мова заходить про Росію, завжди наполегливо повторюється, що в нашій країні феодалізм з’явився безпосередньо з первіснообщинного ладу на базі його розкладання, що Русь уникла рабовласницької формації, тому що вступила на шлях цивілізаційного розвитку дуже пізно, коли час рабовласництва вже минув.

На жаль, це не цілком точно: на Русі рабовласництво було! І якщо вже шукати оригінальність генезису й еволюції російського феодалізму, то бачити його слід у незвичайній живучості рабства на Русі. Трохи може нас заспокоїти морально та обставина, що і рабовласництва не було як системи. Але раб, челядин, холоп-нормальні, часто зустрічаються визначення абсолютно не вільних людей у документах російської історії. Російське холопство відомо з часу появи “Руської правди”, нормативного документа, який хоч і з’явився в 1072 році, але відбивав явища і звичаї набагато більш раннього періоду. А завершується ця історія аж у XVII столітті, в 1679 році, коли холопи були визнані державними тяглецамі, тобто людьми, які приносили йому податок державі і, отже, фактично прирівняними до селян. До цього часу холопи були зобов’язані працювати тільки на свого господаря і тягла не несли. Втім, останніми документами, в яких згадуються холопи, були укази 1718 про перші ревізії (перепису населення) і введенні подушного подати. Ці укази повністю ліквідують різницю між селянами, холопами і дворовими людьми *.

  Сюди відносилися полон, добровільна або з волі батьків продаж вільної людини в холопство, одруження на рабі або заміжжя за холопа без особливого договору про свободу своєї з їх паном, народження від невільних батьків, порушення напіввільним людиною - закупом - зобов’язань, що лежать на ньому перед паном. Деякі з цих джерел холопства відмерли до середини XVI століття самі собою: сюди відноситься останнє джерело - рабство, проістекшее з порушення закупом своїх зобов’язань або з злочину, скоєного закупом. Зі зникненням закупнічества природно вичерпався і це джерело холопства.

Повні холопи другої половини XVI і XVII століть не мали ніяких особистих і майнових прав, були все ще абсолютно невільні. Повний холопство було спадковим, владу над повними холопами була спадковою. Але характерним є те, що в другій половині XVI століття спостерігається яскраво виражена тенденція по можливості стиснути, звузити межі повного холопства, зменшити кількість його джерел.

В усякому разі, торгівля з арабами і хозарами до VIII століття була рядовим справою. Правда, у слов’ян тоді не було власних грошей у монетної формі, але вони цілком задовольнялися шкурами хутрових звірів або іноземними срібними монетами, наприклад, німецькими Шляга. Чим же торгували східні слов’яни? А тим же, чим торгують зараз росіяни - предметами видобувних, а не переробних галузей: хутром, міддю, воском та рибою. Ось і весь набір експортних статей і в IX, і в Х століттях.

Оскільки екстенсивне господарювання залишалося основним і у західних землеробських сусідів, і у східних кочових народів, слов’янам доводилося багато воювати. Воювати часом не зовсім вдало: оскільки племінні союзи часто стикалися один з одним, вони погано оборонялися від зовнішніх ворогів. Наприкінці VIII століття північні племена були підкорені варягами, а південні - хозарами. Саме життя, завдання виживання і збереження своєї самобутності, тільки-но народилися цивілізації об’єктивно вимагали об’єднання. Тільки потужний державний союз східнослов’янських і угорських племен міг протистояти розбійницьким походів вікінгів і “гнітючої влади іудейських каганів Хазарії” *.

Оскільки самі слов’янські князі не змогли виділити явного лідера, досить авторитетного для важкого об’єднавчого процесу, вони звернулися за допомогою до варязьким вождям, і в 862 році на Русі з’явився засновник першого великокнязівської династії Рюрик. Політична діяльність варязьких князів - не наша тема, та й сюжети про покликання варягів і “норманської теорії” - тема заїжджена і навіть банальна. На мій погляд, тут просто немає предмету для спекуляцій. Норманни не тільки не “оваряжілі” росіян, але й самі дуже скоро стали росіянами. Про це свідчать навіть імена перших князів Рюриковичів. Якщо Рюрик, Олег, Ігор і Ольга - імена явно норманнского походження, то вже князь Святослав (964 - 972) напевно ідентифікував себе як росіянина. Підозрюю, що варяги і не ставили перед собою мети “норманнізаціі”. Їм і без того було добре і привільно на Русі.

Для нас зараз важливо інше: з приходом варягів і з утворенням Київської держави (датою утворення Київської Русі традиційно вважається 882 рік, коли новгородський князь Олег захопив Київ і став Великим князем), на Русі почався тривалий процес формування особливої цивілізації, яку лише умовно можна назвати феодальної з тієї причини, що в “чистому” вигляді феодалізму в Росії не було ніколи.

Формаційний традиція наполягає на тому, що феодальний лад прийшов на зміну рабовласницькому.

Вирощувалися просо, жито, пшениця, льон. Але система землеробства була найпримітивніша: перелогова (коли використана кілька років земля закидали на кілька десятків років) і підсічно-вогнева (коли вирубувався і спалювався ділянку лісу і використовувався до повного виснаження землі). Легко зрозуміти, що землеробство було виключно екстенсивним, трудомістким, а з огляду на суворого клімату і вкрай ріскованним1. У таких умовах об’єктивно виникала необхідність у громадському володінні землею і в спільному громадському працю. Мабуть, саме в цьому, в природно-кліматичних умовах, треба шукати живучість і консерватизм російського общинного ладу.

З самого початку свого цивілізаційного розвитку східні слов’яни не відчували нестачі землі, що і стало причиною зневаги до можливих інтенсивним форм землеробства. Селянська общинна колонізація нових територій - характерна риса російської економіки, що збереглася до теперішнього часу. Хід колонізації перебував, очевидно, в сильній залежності від річок, що перерізав в різних напрямках країну, а також від лісів, її покривали: Нехай вас, читачу, не обманює слово князь. У описувану епоху, політичний устрій якої іноді називають військовою демократією, князь всього лише - військовий керівник, як правило, обраний народним віче. Поняття князівської династії з’явилося, судячи з усього, лише в кінці VIII століття, коли виділився у полян “рід Кия”.

Приватної власності на землю прарусскіе племена тоді не знали, на відміну, наприклад, від тих самих франків, у яких в VI-VII століттях вже з’явився аллод - приватна земельна власність, яка формувалася за рахунок королівських пожалувань.

Незважаючи на деяку локалізірованность життя громад, особливо в північних лісових зонах, майбутні росіяни вже в ті часи чудово демонстрували свою здатність до комерції і торгівлі.

У цій книзі я буду розрізняти доіндустріального, індустріальну і постіндустріальну цивілізації і відповідні їм епохи. В навчальних цілях я гранично спростив зміст цих термінів, щоб не викликати різночитань. Неважко помітити, що моє розуміння цивілізацій практично ідентичне точці зору Д. Белла.

Постіндустріальна цивілізація - це сучасне суспільство найрозвиненіших соціально-економічних систем, у якому головною галуззю виробництва стає сфера послуг, провідну роль набуває наука і освіта, головним об’єктом власності виступає інформація, а провідною силою суспільства - вчені і професійні фахівці *.

Природно, в історії не все так схематично, але все-таки таблиця показує, що між двома концепціями немає “китайської стіни”.

Ні, Росія не зійшла зі світовою траси соціально-економічного прогресу, вона рухалася в тому ж напрямку, але своїми незвіданими шляхами. Якщо у світі механіки тіла рухаються з точки А в точку Б не уторованою трасі, то маршрути та конфігурації руху можуть бути самими несподіваними. Одні прагнуть рухатися по прямій лінії, а інші - зигзагоподібно, манівцями, потрапляючи в тупики і повертаючись назад. Якщо це тіло - жива істота, то цілком можливо, що складна конфігурація шляху визначається жагою пізнання, цікавістю, пошуком “кращої долі”, протестом проти визначеність напрямку руху. Нарешті, прямий шлях може бути неможливий через особливості ландшафту, клімату, наявності перешкод у вигляді інших живих суб’єктів та їх об’єднань, які опинилися попереду і перекрили дорогу.

Росія та її економіка, рухаючись по трасі цивілізаційного розвитку, дійсно йшли своїм, не європейським (та й не азійським) шляхом.

Європа до VI століття - це територія, на якій панували народи романо-германської групи, що сильно відрізняються і за мовою, і за менталітетом, і за техніко-технологічним способам сільськогосподарського виробництва від племен слов’янських і угро-фінських.

Європа не раз у своїй історії виявлялася об’єднаної під дахом щодо єдиного державного утворення на чолі з государем німецького походження.

Росії не торкнулася, або торкнулася в мінімальному обсязі, бенефіціальная революція, яка створила якесь європейське ієрархічне єдність. Маєток, російську форму бенефіція, умовного феодального земельного володіння за службу государю-сюзерену, з’явилося зовсім в іншу епоху. Перша згадка про умовне земельному володінні відноситься до 1328 році, часу князювання Івана Калити, тоді як в Європі ця подія відноситься до VIII століття.

Росія не потрапила з ряду обставин в “єдину родину” християнських народів Європи, об’єднаних католицтвом. У зв’язку з цим Європа та Русь часто протиставлялися в історії як ворожі сили, чому були цілком об’єктивні причини не тільки соціально-економічного, але і, як бачимо, релігійного властивості *. Характерно, що і “протестантська революція”, що почалася в Європі в 1517 році, практично не зачепила Росію і вважалася європейської екзотикою.

Найважливішим заняттям східних слов’ян було землеробство.

Світові цивілізації - етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та економічним способом виробництва, устроєм політичних та суспільних відносин, рівнем розвитку духовного відтворення; по суті справи мова йде про сверхдолгосрочном (багатовіковій) історичному циклі. Зміна світових цивілізацій виражає поступальний рух історичного прогресу, саморозвиток людства. Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних спільною долею, відображають і заломлюючих ритм загальноісторичного прогресу, то опиняючись в його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свій почерк, свій ритм, більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій ****.

Не сміючи коментувати докладно визначення Ю. В. Яковця, зроблю припущення, що його світові цивілізації мало чим відрізняються від марксистської суспільно-економічної формації, а локальні цивілізації - від культурно-історичних типів Н. Я. Данилевського.

Для марксистів формація - це “товариство, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку, суспільство із своєрідним відмітною характером” *. Тільки марксисти твердо дотримуються ідеї про те, що кожної формації відповідає притаманний їй спосіб виробництва як історично певну єдність продуктивних сил і виробничих відносин, а також політичних, юридичних, національних, сімейних, ідеологічних проявів суспільного життя. “Що таке суспільство, яка б не була його форма? Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї чи іншої суспільної форми? Зовсім ні, - писав К. Маркс. - Візьміть певний рівень розвитку продуктивних сил людей, і ви отримаєте певну форму обміну (commerce) і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів або класів, - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад , який є лише офіційним виразом громадянського суспільства “**.

Порівняйте визначення К. Маркса і Ю. В. Яковця і переконайтеся, що тут більше лексичних, ніж змістовних відмінностей. Те ж саме можна сказати з приводу локальних цивілізацій, якщо порівняти з оп ределеніем Данилевського, який вважав, що “головне має полягати в отліченіі культурно-історичних типів, так би мовити, самостійних, своєрідних планів релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового, художнього, одним словом, історичного розвитку “*.

Що ж тепер робити нам, визнавати чи не визнавати цивілізаційний підхід до історії економіки? Поза сумнівом, визнавати! Але при цьому все ж таки потрібно домовитися про терміни.

Особливо короткострокові. Іноді автори доживають до термінів, визначених у їх прогнозах, і, якщо виявляються неправі, їм доводиться виправдовуватися. Інша справа - прогнози на віддалене майбутнє! По-перше, вже немає з кого буде спитати, а по-друге, навряд чи хтось і згадає, хіба тільки в’їдливий історик поіронізірует з приводу наївності учених минулих століть. Але ще більш приємне заняття “прогнозувати” минуле, тобто виявити в історії те, чого ніхто не зміг побачити до тебе, і пояснити відомі ж наступні події “новими” причинами, тобою відкритими.

Дуже цікаво в такий “ретропрогностіческой” історії працює О. С. Ахієзер. Відмовившись від економічної детермінації історичних подій, він, у рамках цивілізаційної концепції, знайшов інші, а саме моральні, причини суспільного розвитку в Росії. “Історія Росії являє собою циклічний процес, в основі якого лежить рух масових моральних ідеалів … Всього з моменту встановлення державності суспільство пройшло два повних циклу. І є підстави вважати, що сьогодні ми живемо на початку третього” **. Ці цикли мають такий вигляд (табл. 3).

Але у цивілізаційного підходу, особливо в його крайніх ортодоксальних формах, є свої недоліки: невизначеність критеріїв при виділенні цивілізацій і при визначенні ступеня розвиненості тієї чи іншої цивілізації; неможливість визначити напрямок руху цивілізації при неявному визнання прогресивності цього руху; перебільшення можливостей окремих особистостей змінювати хід історії . Навіть саме визначення змісту цивілізації настільки невизначено і різноманітно, що важко зробити вибір. Ось декілька зразків визначень: Ю. В. Яковець розрізняє світові та локальні цивілізації.