Русская розс

Вони ведуть розширене відтворення. Ці люди успішні в господарюванні та ринкової боротьби, їм небажане втручання влади в ринкову гру. Для них бідняк - невдаха і ледар, який сам винен у власних нещастях. До того ж бідняк не проти прибрати до рук нажите їм, “кулаком”, багатство. Такий міцний господар чуйно прислухається до ідеологів “правого реформізму” серед більшовиків, йому подобаються статті й мови “пізнього” Н. Бухаріна (1925-1928 років), який ратує за нормальний відтворювальний процес, вільний ринок, який створює “рівні умови” для всіх.

І, нарешті, основна маса російських селян - середняки, які становили в 1924 році більше 61% господарств. Середняки - наймасовіша, а й сама нестабільна частина селянства. Здійснюючи просте відтворення, середняк хоче і не може розбагатіти і страшно боїться пролетаризації. Він кидається між ультра революційністю бідняка й обгрунтованістю господарського багатія. Середняк може блокуватися з бідняком в боротьбі з кулаком, що монополізував місцевий ринок. Але він може блокуватися і з кулаком проти домагань будинків, сільських пролетарів і сільських люмпенів *. Його перспективи туманні і невизначені. Страх перед майбутнім, нестійкість соціально-економічних і класових позицій штовхають його до пошуку “сильної руки”, “міцної влади”, “вождя”, особливо такого, який обіцяє, що не дозволить йому розоритися, допоможе в разі крайньої небезпеки, захистить від несправедливих домагань і кулака і бідняка.

І перш за все варто ще раз поглянути на соціально-класову структуру радянського суспільства середини 20-х років XX століття.

Я не без побоювань пропоную свою версію: головною причиною виникнення та тривалого існування сталінської моделі державного соціалізму є селянський характер населення республіки, в якій здійснювалася пролетарська влада. З самого початку треба правильно розставити акценти. Я ні в якому разі не намагаюся звинуватити селянство в сталінських деформаціях російської економіки. Мені не хотілося б і моралізувати з приводу селянського або пролетарського свідомості.

Селянство ніколи в історії, навіть ранній, не було однорідною масою. Ми вже мали нагоду наводити статистику соціального розшарування російського села напередодні періоду індустріалізації. Більше третини сільського населення - це бідняки, що ведуть господарство переважно з негативним відтворенням, і сільські пролетарі-наймити, зовсім безземельні. Ці люди дуже чутливі до ідеї добробуту за чужий рахунок і готові досягти його ціною недовгою, але рішучої боротьби, ціною миттєвого напруги сил, політичної атаки на багатіїв, до яких вони приписують і просто “справних” середняків. Взяти у багатих, експропріювати власників великих капіталів і встановити царство зрівняльного щастя, в якому нікому не дозволено виділятися із загальної хоча і сіркою, але ситої маси. Такий бідняк, розоряються або вже розорився під ударами ворожого йому ринку, піде за Л. Троцьким або за “раннім” М. Бухаріним періоду його захоплення “лівим комунізмом” (1918-1920). Йому зрозумілі ліворадикальні ідеї червоногвардійської атаки на капітал, захоплення, експропріації. Він схильний до лівого екстремізму, він є соціальна база троцькізму, а троцькізм є його ідеологія та практика.

На іншому полюсі соціального спектру села ми бачимо дійсного багатія, капіталіста, “куркуля”. “Кулака” нової, непівської генерації (старих-то вже розстріляли у 1919 році), які виникли в результаті диференціації дрібнотоварного господарства під впливом стихійних ринкових сил. Якщо вважати в “штуки”, то їх у селі небагато, всього близько 4% господарств. Але економічна сила їх, розглянута “за капіталом”, незрівнянно більша: саме вони були головними наймачами бідняцької робочої сили та орендарями землі з того часу, як це було дозволено (і навіть до цього дозволу).

До самої своєї смерті Ленін вважав російську буржуазію лютим ворогом більшовицької влади. Не без підстав вважав.

  Це період державного капіталізму за Радянської влади, коли ні в якому разі не знижувався рівень державного контролю над ринковими силами, але ринкові сили часто виявлялися сильніше держави. Тому рано чи пізно обов’язково встало б питання - “хто - кого”.

  У лютому 1921 року була заснована Державна планова комісія (Держплан). Спочатку в Держплані були зосереджені найкращі сили економістів-науковців. В. А. Базаров, Н. Д. Кондратьєв, В. Г. Громан не протиставляли план ринку. Навпаки, вони вважали, що ринок і ринкова інформація можуть служити індикаторами вірності або невірності прийнятих планових рішень. Результати поєднання макроекономічного планування та розгортання ринкових сил були чудовими: на відміну від нинішньої реформи, в той час, при всіх зриви і кризах, економіка демонструвала високий темп зростання. Тільки за один 1926/27 фінансовий рік приріст промислової продукції склав 18%. У тому ж році були подолані довоєнні рубежі споживання харчових продуктів, економіка була практично відновлена.

  Держбанк вільно обмінював нові банкноти на іноземну валюту за твердим курсом. Одночасно відтворювала нормальна кредитна система, з’явилася мережа акціонерних банків, страхових компаній, інших фінансових інститутів.

  Характерно, що і того й іншого вимагала найбідніша частина села. Адже саме бідняки віддавали свою землю в оренду таємну і потайки ж підробляли в господарствах своїх багатих сусідів.

Здавалося б, - все йде добре, економічна доцільність перемогла, безробіття скоротилося. Живіть і радійте! Але не так сталося як гадалося.

Добросовісний погляд в історію вимагає більш коректних пояснень російського феномена. Читач вже зрозумів, що для мене “державний соціалізм” і “сталінський соціалізм” - це синоніми. Особистісними якостями “вождя” дуже важко пояснити, яким чином ця модель зберігалася майже недоторканою ще 40 років після смерті Й. В. Сталіна. Тут потрібен інший - політико-економічний погляд в історію.

Через 4 дні він пише чорновий начерк тез про перехід до продовольчого податку і дозвіл продажу надлишків в місцевому господарському обороті *****. Ідея непу дійсно “витала в повітрі”. Кронштадский заколот лише прискорив справу ******.

Цей нюанс був помічений деякими вдумливими дослідниками і в 20-х роках. Так, великий економіст того часу В. П. Сарабьянов в роботі 1923 зробив досить тонке спостереження, виділивши невеликий, але дуже характерний “перехідний період” між “військовим комунізмом” і непом. Це період приблизно з середини 1920 року до Х з’їзду партії більшовиків (березень 1921 року), коли місцеві органи влади “нелегальні”, приховано починають чинити опір зайвої опіки центру, свідомо зривають централізм заготовок і розподілу, потихеньку починають торгувати, порушувати жорстку тарифну політику, видаючи премії робітникам. З точки зору системи “воєнного комунізму” це були порушення встановленого порядку, але з точки зору найближчих перспектив - знамення часу, що показують, що закономірні процеси все одно так чи інакше пробивають собі дорогу *******.

Вводячи неп “всерйоз і надовго” *, Ленін зовсім не відмовлявся від будівництва соціалізму, але він дуже швидко подолав левокомму-ністіческіе ілюзії. “Потрібна набагато більш тривала підготовка, більш тривалий темп “**,- ось головний урок з історії попереднього розвитку. Питанням питань залишалися взаємини пролетарської влади з селянством. Тепер Ленін ставить проблему без натяків: “інтереси цих двох класів різні, дрібний землероб не хоче того, чого хоче робочий”, отже, необхідна компромісна система *** “співжиття” з дрібними землеробами, без участі яких неможливо відбудову народного господарства і подальший розвиток країни.

Простежимо за логікою розвитку нової економічної політики.

  А головною вимогою селян було відновлення вільного товарного обігу продуктів. Тому неп - це політика відновлення товарно-грошових відносин в “комуністичної” країні.

  Приватний капітал дійсно відновлювався, але відновлення його було вимушеним наслідком компромісу з селянством, а не з самим капіталом.

Але законодавчо продрозверстка, як одна з економічних заходів у системі “воєнного комунізму”, була оформлена лише 11 січня 1919 року. Правда, ще в березні 1919 року Ленін сподівався, що усе владнається, що можна буде повернутися до компромісної політики і по відношенню до селянства, і навіть по відношенню до колишніх поміщиків, яких можна буде залучити в якості фахівців і навіть допустити в комуни * (наївність або демагогічно цього припущення незрівнянні!).

Система заходів “воєнного комунізму” робила неможливими нормальні ринкові відносини. Безумовна націоналізація всієї приватної власності в містах, надзвичайні заходи боротьби зі спекуляцією і саботажем, жорстка централізація всього господарського управління за допомогою главків, натуралізація економічних зв’язків і зрівняльність натуральних виплат за обов’язкова праця - ось обстановка того часу. На жаль, завдання зміцнення власної влади в той момент ставилися вище завдань економічного відродження. Але спробуйте поставити себе на місце більшовиків тієї пори. Хіба ви вчинили б не так само? Якщо вже влада опинилася у ваших руках …

На два найважливіших негативних наслідки “воєнного комунізму” звернемо особливу увагу.

  Характерно, що в роки громадянської війни розуміння “воєнного комунізму” як тимчасовий і екстраординарної заходи не знаходило відображення ні в більшовицької, ні в опозиційній літературі. Про надзвичайності подібної політики сам В. І. Ленін став говорити лише в самому кінці 1920 року в період переходу до непу.

Я хотів би відновити справедливість в одному тонкому питанні. Чи був неп якимось “осяянням вождя”, поштовхом для якого став Кронштадский заколот (лютий - березень 1921 року)? Або Ленін і раніше думав про необхідність змінити економічну політику? Друге припущення більш точно відображає ситуацію.

Уже в жовтні 1920 року, хоча війна ще не скінчилася, Ленін висуває завдання організації правильних економічних взаємин міста й села *. У листопаді він знову підкреслює необхідність дати селянам замість хліба сіль, гас і хоча б у невеликих розмірах мануфактуру, без чого “про соціалістичне будівництво не може бути й мови” **. З грудня В. І. Ленін став проводити аналогії між господарським становищем країни навесні 1918 року і періодом завершення громадянської війни, нагадуючи, що резолюція ВЦВК від 29 квітня 1918 року, яка переносила всю увагу на господарське будівництво, не було скасовано і залишається законом ** *. Ще в листопаді 1920 року Ленін замислюється про перехід до продподатку, а 4 лютого 1921 оголошує про припинення розверстки в 13 губерніях Росії ****.

Ю. Ларін, один з керівних працівників ВРНГ, наприклад, не без марнославства зізнавався у статті, присвяченій річниці цього органу, що інший раз видавав народногосподарські декрети сам, без узгодження з Президією ВРНГ і Раднаркомом **.

Уряд дуже часто переходило хитку межу між об’єктивною необхідністю і “революційної” вседозволеністю в економіці. Але в мужності, організаційної чіпкістю, певної гнучкості і в економічному уяві діячам тієї епохи не можна відмовити.

Дуже скоро стало зрозуміло: економічний будівництво не може довго спиратися на “класову інтуїцію” і на прості марксистські схеми. Необхідно було хоч якесь теоретичне обгрунтування економічної політики. В. І. Ленін пише свою програмну роботу “Чергові завдання Радянської влади “***.

  Націоналізація промисловості, стихійно розпочата з ініціативи місцевих рад з середини листопада (за старим стилем) 1917 року, принципово відповідала ленінським розуміння соціалізму. Але в березні 1918 року більшовицька партія зміщує центр ваги економічної роботи та протиставляє старих прийомів націоналізації “методи поступового переходу” *. Націоналізація тривала, але приймала більш організований характер. Декрет від 29 червня 1918 вносив в процес націоналізації певний порядок і систему. Справа в тому, що націоналізація до цього моменту слабо поєднувалася з організацією обліку і контролю над усім тим суспільним багатством, яке опинилося в руках рад.

Програма весни 1918 року була досить стриманою. Організація “всенародного обліку та контролю” **, боротьба з “дрібнобуржуазної стихією” (евфемізм Леніна, що означав у перекладі “селянство”) в блоці з “державним капіталізмом”, використання “буржуазних спеціалістів” в народному господарстві, боротьба за дисципліну праці та нові форми змагання в праці, встановлення нових організаційно-управлінських відносин - ось основні господарські проблеми, вирішення яких призвело б до підвищення продуктивності праці в країні. Висунуті в “Чергові завдання Радянської влади”, вони знайшли законодавче відображення в декреті ВЦВК від 29 квітня 1918 року, прийнятого, до речі, в завзятій боротьбі з “лівими комуністами”.

Таким чином, навесні 1918 року держава зробила спробу здійснити перехід до нових суспільних відносин “з найбільшим … пристосуванням до існували тоді відносинам, по можливості поступово і без особливої ломки “***. Але ця програма економічної доцільності не була реалізована.

Невірно думати, що більшовицький уряд без роздумів зважився на крайні заходи. Перші нотатки Леніна про необхідність введення продовольчої розкладки відносяться до травня - червня 1918 року, коли різко загострилося продовольче становище ****.

У тому ж році в селі серед самодіяльного населення до пролетаріату належало 9,7%, бідноті - 25,9, середнякам - 61,1 і “куркулів” - 3,3 %*****.

Ось у такій країні і в неспокійну політичну обстановку треба було зберегти точки індустріальної модернізації, розвинути продуктивні сили настільки, щоб зуміти оборонятися від зовнішніх небезпек і навіть спробувати наздогнати далеко пішов по шляху індустріальної цивілізації Захід. У багатоукладної і напівзруйнованій Росії це можна було зробити, як завжди, тільки за рахунок її громадян, за рахунок соціальних незліченних жертв.

Історія економіки Росії пройшла кілька етапів, різних за довжиною в часі і істотно розрізняються за соціально-економічним змістом і напрямів економічної політики.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД (листопад 1917 - березень 1918 року) за ступенем насиченості соціально-економічними перетвореннями не має аналогів. Радянська влада відносно легко і швидко перемогла по всій країні. Головний історичний питання економіки Росії - аграрний - вирішувалося в буржуазно-демократичному дусі. Був прийнятий есерівський варіант Декрету про землю (25 жовтня 1917 року) з зрівняльним землекористуванням соціалізованої землі. На жаль, довго протриматися на буржуазно-демократичному етапі в селі не вдалося. Загострилася продовольча питання, відрізані контрреволюцією від Радянської республіки самі хлібні райони країни, хвиля селянських заколотів, з одного боку, ексцеси пролетарського тиску на середнє селянство, на кооперацію, нехтування місцевих рад потребами повсякденного господарського життя селянства - з іншого, привели до того, що влітку 1918 року і в селі почалася, так би мовити, “Жовтнева революція”, зовнішнім проявом якої стали підміна соціалізації землі її націоналізацією та створення в червні 1918 року комітетів бідноти. Компроміс з селом був зруйнований.

Одночасно створювалися нові органи управління економікою. Нові організаційні форми створювалися з неймовірною швидкістю, але при цьому забувалася необхідність використовувати вже існуючі перехідні форми відносин і відповідні їм інститути. Так, спочатку радянська влада не припускала масової націоналізації приватної власності. Саме тому 14 (27) листопада 1917 року був введений робітничий контроль. Але це компромісне міра виявилася неефективною в обстановці цілковитої господарської анархії. Тоді нова влада організувала центральний орган державного управління народним господарством: 5 (18) грудня 1917 року було утворено ВРНГ. Освіта ВРНГ Ленін пов’язував з “дійсним створенням єдиного господарського плану” *, що було на той час абстрактної, суто розумової установкою.

Економіко-організаційне творчість перших керівників господарського “фронту” було рясним, декрети видавалися без особливого плану, “класова інтуїція” багато в чому заміняла теоретичні розробки, яких просто не було.

Не приховував Ленін і того, що саме конкретна соціально-політична ситуація в даному місці в даний час штовхнула його і його партію до взяття влади, до вигнання класових супротивників, до організації Радянської держави з тим, щоб потім на цій базі почати наздоганяти інші народи.

Але ця гонка була вкрай важкою справою. По-перше, готівку продуктивні сили були “не на ходу”, не функціонували багато промислових підприємств, залізниці. До літа 1918 року було закрито 37% промислових підприємств в 33 губерніях, в країні залишалося всього 15 млн. пудів хліба, насувався голод. По-друге, - і це особливо важливо для всієї нашої історії - пролетарська революція відбулася в селянській країні, як не парадоксально звучить саме поєднання цих слів. В 1913 році працівники в Росії становили 14,6% самодіяльного населення, а селяни (без сільської буржуазії) - 66,7% **. Саме селянство було неоднорідним. Влітку 1918 року сам В.І. Ленін вважав з 15 млн. селянських господарств - 10 млн. бідняцькими, близько трьох мільйонів середняцьким. “Куркульські” господарства становили 13,5% або близько 2 млн. господарств ***. Підкреслимо важливий момент: у перші роки Радянської влади процес “оселянення” населення продовжувався. У 1924 році в країні залишалося 10,4% робітників, частка селян піднялася (без “куркулів”) до 76,7 %****.

Ставлення більшовиків до ринкових категоріях - приклад метафізичних підходів до дійсності, не дивлячись на те, що марксисти завжди хизувалися своєю діалектичністю. Будь-марксист знав, що капіталізм розвинувся як лад загально-товарний, що товар є “економічної клітинкою” буржуазного суспільства. Але, розуміючи це, марксисти дуже часто робили висновок, помилковий навіть з точки зору формальної (не кажучи вже про діалектичної) логіки: якщо ми знищуємо капіталізм, значить ми знищуємо товар. У результаті, замість того, щоб взяти на озброєння товарно-грошові відносини як форму економічного зв’язку, тисячоліттями формувалася в людських суспільствах на різних ступенях розвитку цивілізації, в Росії спробували знищити цю форму зв’язку до того, як розвинулися інші форми, гіпотетично мислимі в марксистській теорії - безпосередньо громадські та планомірні. Товарно-грошові відносини відкидалися скоріше на деяких етичних підставах як “нечисте” Спадщина капіталізму. У цій точці зору - дуже багато безпосередньо від К. Маркса, шаленого ворога ринку, вартості та грошей. Діалектика Маркс бачив, що ринок не тільки роз’єднує людей, але й об’єднує їх *. Але там, де Маркс спостерігав єдність і боротьбу протилежностей, він завжди більше цікавився боротьбою, а не єдністю. Такого роду “спеціалізація” і породила заперечення вартісних зв’язків в соціалістичному суспільстві. А російські марксисти з задоволенням вхопилися за цю думку. У країні, де ринкові зв’язку ніколи не були загальними, де і капіталістичні відносини були нерозвиненими, заперечення товарно-грошових відносин стає зрозумілим і природним.

Ми не будемо зараз дискутувати з приводу того, чи можливі взагалі так звані “безпосередньо суспільні” відносини. Нам в даному випадку достатня констатація того, що більшовики руйнували старі форми до того, як створювали нові. Звідси - перманентна неефективність радянської економіки.

  Віддамо належне більшовикам: із завданням вони справилися блискуче, роблячи з Росією, в залежності від ситуації, що хотіли. І - скажімо відверто - робили таким чином, що більшість громадян радянської Росії вірило, що так і треба робити.

Втім свій прагматизм Ленін не дуже-то і приховував: “Нам наші противники не раз говорили, що ми робимо безрозсудне справу насадження соціалізму в недостатньо культурній країні. Але вони помилилися в тому, що ми почали не з того кінця, як належало за теорії ( всяких педантів *), і що у нас політичний і соціальний переворот виявився попередником того культурного перевороту, тієї культурної революції, перед обличчям якої ми все-таки тепер стоїмо “*.

Позначався своєрідний класовий снобізм, що вимагає відмови від усього “капіталістичного”. У перші ж місяці існування Радянської влади відносини держави і кооперативів різко загострилися. Окремі кооперативи закривалися і націоналізувати, а тим часом місцеві Ради без старого кооперативного апарату не могли впоратися з розподілом навіть мізерного запасу продуктів. Лише навесні 1918 року відношення до кооперативам було перегляді але: 10 квітня 1918 року був прийнятий декрет, який означав по суті компроміс з “буржуазними” кооператорами. Восени 1918 року кооперативи денаціоналізувала і їм поверталося всі раніше вилучене майно. Але навряд кооперативи стали відходити, як в березні 1919 року почався процес жорсткої централізації усіх кооперативних організацій та їх підпорядкування державі. Лише Х з’їзд партії більшовиків у 1921 році відновив самостійність кооперативів але кооперативний ренесанс у роки непу був теж недовгий. Колективізація кінця 20-х - початку 30-х років звела нанівець кооперативну власність. Такого роду зигзаги політики в короткий історичний період показують, що більшовики довго не було чіткої програмної спрямованості з цього питання, а політичні рішення приймалися виключно з прагматичних швидкоплинних цілей.

Ми побачили, таким чином, що марксисти-практики досить вільно обходилися з вченням засновника. Але є ще один сюжет, який повинен бути освітлений для того, щоб зрозуміти: Маркса теж є в чому дорікнути. Є у Маркса одна ідея, застосувавши яку на практиці, його російські послідовники перетворили країну з потенційно багатої в перманентно бідну: це ідея про необхідність ліквідації товарноденежних відносин. Зробимо застереження: розвиток товарно-грошових відносин при збереженні нетоварного форм господарювання в попередні історичні періоди не зробило Росію ні процвітаючої, ні європейської. Можливо, що саме ця обставина призвела більшовиків до думки, що вартісні зв’язки і відносини можуть бути ліквідовані безболісно для російської економіки.

Отже, звернемося ще до одного “спадщину”, яке дісталося російському пролетаріату від попереднього ладу, до товарного типу організації суспільного виробництва та відповідної йому системі товарно-грошових відносин.