Русская розс

Це і породжувало надцентралізація рішень.

Свою роль зіграла та обставина, що в нашій країні дуже вузький був шар інженерно-технічної та управлінської інтелігенції. У це важко повірити, але ще до початку третьої п’ятирічки в промисловості працювало всього 24,2 тисячі інженерів і техніків із спеціальною освітою, що становило 0,9% до загального числа працюючих **. Зрозуміло, що найкращі інженерні та керівні кадри в умовах розгорнутої індустріалізації вимушено зосереджувалися в центральних наркоматах і відомствах. На місцях діяв інститут висуванців з робітників і партійних функціонерів. Це були мужні люди, віддані справі соціальні новатори, але для керування великим індустріальним виробництвом цього було мало. Природно, що керівники підприємств і будов і працівники центральних апаратів управління підтримували один з одним постійний оперативний зв’язок. Центр контролював каж дий крок новоявлених управлінців, які, у свою чергу, не ризикували приймати самостійних техніко-технологічних та економічних рішень. У результаті централізація ще більше ускладнювалася, здобувала непробивну інерційність. До того ж фізичне знищення частини кращих науково-технічних сил у роки репресій зробило неможливою будь-яку іншу ситуацію.

Жорстка централізація була освячена ідеологічно: серед керівників більшовицької партії і держави довгий час залишалося панівним уявлення про соціалістичну економіці як про єдину фабриці, керованої з єдиного центру.

Не приховував Ленін і того, що саме конкретна соціально-політична ситуація в даному місці в даний час штовхнула його і його партію до взяття влади, до вигнання класових супротивників, до організації Радянської держави з тим, щоб потім на цій базі почати наздоганяти інші народи.

Але ця гонка була вкрай важкою справою. По-перше, готівку продуктивні сили були “не на ходу”, не функціонували багато промислових підприємств, залізниці. До літа 1918 року було закрито 37% промислових підприємств в 33 губерніях, в країні залишалося всього 15 млн. пудів хліба, насувався голод. По-друге, - і це особливо важливо для всієї нашої історії - пролетарська революція відбулася в селянській країні, як не парадоксально звучить саме поєднання цих слів. В 1913 році працівники в Росії становили 14,6% самодіяльного населення, а селяни (без сільської буржуазії) - 66,7% **. Саме селянство було неоднорідним. Влітку 1918 року сам В.І. Ленін вважав з 15 млн. селянських господарств - 10 млн. бідняцькими, близько трьох мільйонів середняцьким. “Куркульські” господарства становили 13,5% або близько 2 млн. господарств ***. Підкреслимо важливий момент: у перші роки Радянської влади процес “оселянення” населення продовжувався. У 1924 році в країні залишалося 10,4% робітників, частка селян піднялася (без “куркулів”) до 76,7 %****.

У 1868 році приватні залізничні суспільства заборгували скарбниці за надані кредити і за поставлене обладнання та матеріали 100 мільйонів рублів. Тим не менш, у 1870-1871 роках держава передала на пільгових умовах казенні залізниці приватному капіталу. Але не надовго! Тільки до 1878 року залізниці були повністю приватними. Правда, мережа їх розширилася незначно, а борги скарбниці зросли в 5 разів і склали 515 мільйонів рублів. У 1878 році держава знову зайнялося залізничним будівництвом і викупило у приватних осіб частину доріг, списав борги на сотні мільйонів рублів.

У Росії починає розвиватися і характерна для індустріальної системи корпоративна форма власності (табл.14) *.

Характерно, що залізничне будівництво відразу викликало і прагнення до об’єднань монополістичного типу: конкуренція в Росії було незвичним, небезпечним і неспокійним справою. Краще було домовитися, тим більше, що олігополіческое кількість підприємств дозволяло це робити. У 1882 році в Росії з’явився “Союз рейкових фабрикантів”, у 1884 році - “Союз фабрикантів рейкових скріплень”. Досвід виявився вдалим, і в 1887 році з’явився потужний синдикат світового рівня “Союз російських цукрозаводчиків”. Наприкінці століття з’явилися перші ознаки зрощування промислового і банківського капіталу. Так, Петербурзький міжнародний комерційний банк купив акції Нікополь-Маріупольського металургійного товариства, Російського золотопромислового суспільства, машинобудівного заводу Гартмана та інших підприємств. Колоритною фігурою російської історії став А. И. Путилов, який був не лише власником відомих машинобудівних заводів, але і директором і фактичним господарем найбільшого Російсько-Азіатського банку.

Та й сам банківський капітал концентрувався і монополізувати. У 1904 році був утворений справжній банківський монстр на Півдні Росії - Азово-Донський банк, що поглинув Петербурзько-Азовський, Мінський і Київський комерційні банки.

Концентрація російської промисловості і справді була висока: в кінці століття на частку п’яти доменних заводів припадало 25% виробництва чавуну; п’яти нафтових фірм (у тому числі “Товариства братів Нобель”) - 44,1% видобутку нафти; сімнадцяти донецьких шахт - два третини видобутку вугілля; восьми фірм - більше третини всього виробництва цукру. Але й тут ми змушені вказати на “ложку дьогтю”: на душу населення в кінці XIX століття припадало лише 100 кг кам’яного вугілля і 20 кг чорного металу на рік. А в Західній Європі в цей же час - від 2 до 5 тонн вугілля та 150-200 кг металу!

На початку нового століття процес формування монополізованих об’єднань продовжувався. Синдикати “Продамет” (контролював 60% всього внутрішнього ринку чорних металів), “Цвях”, “Продвугілля”, великі нафтові корпорації з самого початку ‘показали бажання і здатність загальмувати, виходячи зі своїх корисливих цілей, розвиток конкуренції в своїх галузях.

Характерно, що у всіх ж товариства уряду різними засобами намагалися захистити населення від бунтує впливу люмпенство. Але ось ще одне завдання, яку можна назвати некоректною: у будь-якому суспільстві завжди знаходяться люди зі своєрідним розумінням свободи. Свобода для них - це відсутність зобов’язань перед сім’єю, громадою, господарем і державою. У російської національної традиції, підкріплювана православ’ям, завжди було присутнє зневажливе ставлення до такого роду “вільним” людям. Так що не слід думати, що наймані працівники XVII століття - це пролетарі, які формувалися в більш пізні періоди російської економічної історії.

У кращому випадку, при дуже великою натяжкою, ми можемо назвати найманих працівників XVII століття предпролетаріатом.

  Таких ми бачимо в вотчинах самого царя Олексія Михайловича і боярина Б. І. Морозова, в мануфактурах Марселіса, на суконних фабриках Паульсона і Тарбета, на десятці інших підприємств. Мабуть, список на цьому і завершується. До того ж у більшості випадків у цьому списку фігурують іноземні підприємці, які вже мають досвід європейського бізнесу. Цим я зовсім не хочу сказати, що в історії не було прикладів активного бізнесу на основі застосування найманої праці російськими підприємцями.

Майбутній декабрист І. Д. Якушкін вирішив звільнити своїх селян, щоправда, без землі. Але селяни відмовилися від такої свободи і після сходу сказали своєму панові: “Ну так, батюшка, залишайся все по-старому: ми ваші, а земля наша “******. Російські селяни виявилися мудрішими свого освіченого власника, вони зрозуміли, що не можна створити острівець свободи в морі загального рабства.

У 30-і роки, які вважаються часом безпросвітної реакції, тривали деякі послаблення відносно селян-кріпаків. З’явилися факти надзвичайного збагачення кріпаків підприємців, які перебувають на оброк. Деякі поміщики навіть віддавали свої маєтки в оренду власних кріпаків. У 1848 році селяни отримують офіційне право набувати нерухоме майно, у тому числі землю. “Земледельческий журнал” з подивом відзначав у 1832 році, що селяни почали носити чоботи, міняти по три картуза на рік, пити чай і заводити самовари ***.

У 1837 році була зроблена спроба реформувати управління державними селянами з перспективою полегшити їх агротехнічне, економічне та фінансове становище (реформа П. Д. Кисельова, міністра державного майна). У ході реформи вперше було застосовано переселення малоземельних селян у заволзькі райони країни.

У 1840 році право на волю отримали посесійні робітники. Відразу на 103 посесійних фабриках закон був застосований, і власники половини посесійних підприємств перейшли на найману працю *.

Великий суспільний резонанс викликало віддання під суд у 1848 році проводирів дворянства двох повітів за допущення жорстокого поводження поміщиків з кріпаками. З 1838 по 1853 було взято в опіку 592 маєтку за жорстокість поміщиків по відношенню до селян. Все йшло до одного - до звільнення селян.

Справа швидко просунулася після ганебної поразки Росії у Кримській війні 1853-1856 років ***. Олександр II (1855-1881) вперше ж місяці свого правління заявив з приводу скасування кріпосного права: “Краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Сигнал був поданий. Шість років готувалася реформа. І - сталося: Российская економіка завжди ставилася до систем, що характеризуються як традиційні. Зробивши застереження з приводу не цілком заслуженого “клейма відсталості”, послухаємо, що говорять про традиційну економіці сучасні вчені: “Традиційна економіка характерна для країн, які з позиції технократичної цивілізації визначаються як нерозвинені; насправді це первинний тип економічної системи, він існує в різних видах, тому що грунтується на звичаях, традиціях, національних культурних коріння. При цьому використовуються різні форми і види власності. Можна виділити ряд рис такої економіки: економічна діяльність не сприймається як первинна цінність; індивід належить своєї споконвічної спільності; економічна влада сполучена з політичною.

Традиційна економіка досить стійка.